Олена Абаєва – напевне, найвідоміша «переселенка» у Сумах. Два роки тому вона відкрила у місті спеціалізований центр реабілітації дітей із особливими потребами, згодом зареєструвала громадську організацію «Світ щасливих дітей». Зайнятися такою справою жінку змусила життєва ситуація: у молодшого сина лікарі діагностували аутизм.

Новина приголомшила родину Абаєвих уже після переїзду з Донецька. Звідти виїхали влітку 2014-го, коли ситуація вкрай загострилася. Вердикт лікарів зменшив стрес від переселення іншим, болючішим стресом. І незабаром Олена та її чоловік Роман взялися реалізовувати ідею про відкриття власного центру допомоги дітям. Через сім місяців вони прийняли перших трьох маленьких пацієнтів. Нині до них їдуть із усієї Сумщини, з інших областей України, навіть із сусідньої Білорусі.

– Олено, коли ви дізналися про діагноз свого молодшого сина, що відчули?

І я, і чоловік просто не повірили. І це нам, напевне, допомогло. Бо ми почали шукати всілякі спростування цього чи якусь «чарівну пігулку». Той скажений ритм у пошуках лікування врятував нас від депресії. Ми постійно щось читали і шукали, куди б поїхати. Такі «щурячі перегони»… І щоразу сподівалися, що зараз пройдемо ще це – і все. Хоча нам озвучили: так не буде. Загалом я знайшла відсутність усього, і це допомогло мені почати зі старту. Якщо цього немає, – це треба зробити! Так думав і Роман.

Усі ті центри, що ми побачили – у Сумах, у Сумському районі, в інших містах, нам не підходили. Так, є досить непогані заклади, але вони дають корекцію дозовано. Існує держпрограма: одній дитині необхідна певна кількість годин у рік на реабілітацію. А це крапля в океані, – навіть не в морі!.. Такі дітки потребують щоденної багатогодинної реабілітації. Цього у державних закладах немає.

– Не маючи відповідної освіти відкрити заклад для дітей із аутизмом… Як на мене, чистої води авантюризм…

Якби ми були знайомі раніше, цього питання у вас би не виникло! (сміється) Я, в принципі, авантюристка по життю. Не боюсь нового і це мене дуже виручає. По-друге, допомогла якась шалена любов до нашої дитини. Мені здавалося, свою тростиночку в такому стані я не зможу довірити якимось людям і не контролювати процес його лікування. Я по життю контролер. А начитавшись, що відбувається з такими дітками у закритих закладах… Коли батьки йдуть, і над ними…(вимушена пауза) Ну, вони нікому там не потрібні. Я не хотіла, щоб Владислав знаходивсь у таких умовах. До того ж, переїжджаючи, ми планували почати власну справу, відкрити кафе. Я розуміла, що все залежить від мене – спочатку треба прийняти рішення, а можливості з’являться пізніше. Це – закон Всесвіту, і він працює. І ще, я ніколи б не була домогосподинею. (посміхається) Волонтерством зі студентами займалась ще в Донецьку, коли викладала в тамтешньому інституті міського господарства, на кафедрі менеджменту. Часто влаштовувала інтерактивні заняття поза аудиторією.

– Як ви пояснили своєму старшому синові, що його молодший братик – особливий?

Не було у нас такої окремої розмови. Ми просто йому говорили, що молодшому треба більше уваги і так далі, але це було до певного моменту… Зараз я усвідомлюю, що як не важко розподіляти час, не треба забувати і про себе. Ми з чоловіком виїжджаємо на природу, де немає нікого. Це такий релакс для відновлення власного ресурсу. Придбали землю за містом, зараз зводимо дім. Там ліс, і нікого немає. Роман сам споруджує будинок, який всього лише на 35 квадратів, але він наш, і ми скоро в нього переїжджаємо.

– Статус внутрішньо-переміщеної особи допоміг у відкритті власної справи?

Допоміг. Не тому, що я – переселенка, тож «дайте мені»! Є багато грантових програм для переселенців. Дуже багато обладнання закупили саме у рамках цих програм. Загалом сумчани допомагали. Приходила, наприклад, на ринок купувати штори для свого центру – робили серйозні знижки. Один раз, правда, чула: та це там біженка відкрила якусь «шарашку-монтажку». І не варто ставати у позицію жертви – «ви нам винні». Місцеві жителі що вам винні? Влада, я згодна, а що сумчани нам винні? Нічого! Хочеш, щоб люди до тебе ставилися добре, так само стався до них. Ось і все.

– Хто ваш надійний тил?

Чоловік. А з ним удвох вдячні нашим матусям. Завдяки мамам ми маємо можливість відпочивати і набиратися сил.

– На завершення розмови хотілося б почути поради та рекомендації батькам, які виховують особливих діток, від мами, яка змогла перебороти власні страхи і мобілізуватися заради своєї особливої дитини.

– Усі бояться суспільної думки. Треба перестати боятися того, що скажуть інші люди, перестати соромитися своєї особливої дитини. І стане легше, адже коли не сприймаєш і боїшся, ти – закриваєшся, а діти все відчувають.

Спілкувалася Лілія ГАФУРОВА,

медіа-студія «Контент»