Журналістські громадські організації: що ми про них знаємо?

Говоримо з регіональним медіаекспертом та головою Сумського прес-клубу Олексієм Захарченком про журналістські громадські організації, їх специфіку й основні завдання.

Довідково. Олексій Захарченко – журналіст, провідний медіаексперт міста Суми та голова ГО «Сумський прес-клуб». З 2013 року – експерт із моніторингу новин регіональних телеканалів «Детектор медіа» (ГО «Телекритика»), а з 2014 і регіональний представник Інституту Масової Інформації в Сумській області. Раніше працював кореспондентом кількох інтернет-порталів, був редактором газет «Молодь.UA», «Твоє право», зокрема Сумської інтернет-газети «Сотня» (100.sumy.ua).

– У Сумській області діють сотні громадських організацій різних спрямувань. Здебільшого люди об’єднуються у ГО для того, щоб разом досягнути спільної мети, або ж знайти однодумців із того чи іншого питання. Серед них є і громадські організації журналістів. Тому для початку розкажіть, що ж це – журналістська громадська організація і назвіть, будь ласка, її основні функції та завдання.

– Громадська організація журналістів – це об’єднання, яке має сприяти їхній професійній діяльності, захищати права і свободи представників мас-медіа. Загалом поняття «професійний журналіст» в Україні є дещо застарілим і потребує уточнення. Зокрема, згідно з чинним національним законодавством, офіційно не вважаються професійними журналістами працівники інформаційних сайтів – при тому, що за останніми дослідженнями для більшої половини українців джерелом новин є саме сайти. Громадське об’єднання журналістів, на мою думку, має об’єднувати усіх, хто займається журналістською діяльністю – як співробітників «офіційних» медіа (ТБ, радіо, газет), так і журналістів-аматорів, блогерів тощо. Оскільки сама форма громадського об’єднання не передбачає чіткої формалізованої структури, то, як правило, розподіл обов’язків серед членів організації формується в процесі діяльності, відповідно до нахилів і вмінь того чи іншого члена організації.

–        Скільки журналістських громадських організацій у Сумській області? Чи мають вони між собою помітну різницю?

–        Окрім Сумського прес-клубу, на Сумщині існують Сумська обласна організація Національної спілки журналістів України, Асоціація регіональних ЗМІ Сумщини, Громадська організація «МедіаКомпас», Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської області. Кожна з організацій має свій напрям діяльності. Зокрема Гільдія ветеранів об’єднує в основному колишніх працівників ЗМІ, а Асоціація регіональних ЗМІ Сумщини – переважно представників районних газет області. «МедіаКомпас» переважно працює зі студентами спеціальності «Журналістика» факультету ІФСК СумДУ.

–        Ви голова потужної журналістської організації – Сумського прес-клубу. У чому полягає основна складність роботи у прес-клубі? З якими проблемами доводиться зустрічатися під час роботи?

–        Основна складність у роботі організації – відсутність у багатьох журналістів бажання підвищувати свій рівень, розвиватися. Велика частина працівників медіа є апатичними й не демонструють бажання брати участь у навчальних тренінгах, отримувати нові знання. Це суттєво знижує професійний рівень матеріалів у сумських засобах масової інформації. Місія ж Сумського прес-клубу звучить так: «Бути джерелом якісної об’єктивної інформації для регіональних ЗМІ та населення». Тож завжди намагаємося надавати об’єктивну й виважену інформацію. Зокрема, організація іноді практикує специфічні за форматом медіа-заходи, коли інформація журналістам подається не у вигляді прес-конференції, де представлена лише одна зацікавлена сторона, а у вигляді засідань прес-клубу, на яких присутні всі зацікавлені сторони конфлікту чи проблеми. Таким чином забезпечується баланс і рівне представлення інтересів сторін у ЗМІ.

–        Сумський прес-клуб – неприбуткова недержавна громадська організація. За рахунок чого ж існує ця ГО?

–        Прес-клуб регулярно реалізує проекти за фінансової підтримки місцевих та міжнародних донорів. Зокрема, низка заходів отримали підтримку на конкурсі Управління інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю Сумської обласної державної адміністрації. Також ми регулярно й плідно співпрацюємо з Фондом розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Завдяки саме цій співпраці реалізовано навчальні проекти «Молодіжні студії сучасної української журналістики», «Сучасний тележурналіст: майстер-класи для напрацювання навичок репортерства та аналітики», «Школа журналістських розслідувань». Також прес-клуб отримував на конкурсній основі грантову підтримку від організацій «ІнерНьюз», Міжнародний фонд «Відродження» та багатьох інших.

–        Чим відрізняється Сумський прес-клуб від інших журналістських ГО?

–        Основна відмінність – спрямованість не лише на захист прав членів організації, а й на їхнє професійне зростання. Сумський прес-клуб регулярно проводить навчання для журналістів, залучає їх до поїздок на тренінги до інших міст, завдяки існуючій в Україні мережі прес-клубів регулярно організовує для журналістів Сумщини візити та обміни досвідом із журналістами інших областей (Чернівецької, Тернопільської, Харківської, Закарпатської тощо).

Інтерв’ю провела

Богдана Шевченко

Енергоефективність – це можливо і корисно!

Журналісти Сумської, Харківської та Полтавської областей побували у прес-турі, аби побачити приклади впровадження проектів енергоефективності в Україні.

Програма прес-туру, що мав назву «Шлях до енергоефективності. Успішні історії», включала відвідування об’єктів, де вже активно здійснюють подібну практику, та візит до головного офісу провідної української фірми «ЕкоТермоІнжинірінг», яка займається розповсюдженням енергоефективних технологій.

 Ми – у Новобаварському районі Харкова. Саме він – кращий у місті за впровадженням енергозберігаючих проектів. Першим об’єктом став дитячий садок. Його сьогодні  відвідують близько 300 дітей. Тут у ході комплексних робіт із енергоефективності замінено 186 вікон, проведено ремонт відкосів та заміну вісімнадцяти дверей, відремонтовано покрівлю. На даху встановили 15 сонячних колекторів для підігріву води у душових і басейні. Так, у цьому дитсадку є свій басейн, де відтепер навіть у холодну погоду можуть плавати діти.

– Система повністю автоматизована, і хоча налагоджена лише в серпні, та вже помітна економія від її впровадження, – запевнив заступник директора компанії ТОВ «Бост-Теплосервіс», що займалася будівництвом, Андрій Мірошников.

Також журналісти відвідали школу № 153. Наразі тисяча її учнів мають можливість навчатися в утепленій спеціальними металевими панелями будівлі, де всі вікна замінено на енергоефективні склопакети.

– Це знизило затрати на опалення приблизно на 50–60 відсотків, – зазначила Юлія Грязєва, головний архітектор ТОВ «Авега».

Своєю чергою заступник голови адміністрації Новобаварського району Олена Жученко констатувала:

– Зважаючи на досить короткий період модернізації, говорити про конкретні результати зарано, адже школа пережила лише один опалювальний період енергоефективності. Для висновків необхідна динаміка. Проте наразі ми можемо казати про економію у 80 гігакалорій, що, відповідно до діючого тарифу, фактично дорівнює 127 тисячам гривень.

У головному офісі фірми «ЕкотермоІнжинірінг» нам розповідали про стан сучасної української енергоефективності. Комерційний директор фірми Є Павло Івашина  поділився досвідом багаторічної праці у цій сфері:

– Будівля, в якій ми зараз перебуваємо, є показовим прикладом енергозбереження. Сім поверхів, 1000 квадратних метрів опалюються завдяки нашим системам». До основних технологій, запроваджених компанією, належать системи безкомпресорного кондиціювання, утилізації тепла каналізаційних стоків, використання альтернативних джерел енергії та кліматичні панелі.

Як запевняє Павло, результат системного використання енергозберігаючих технологій у цій будівлі становить 70 відсотків економії!

Розповіли журналістам і про останні  розробки – кліматичні панелі «Effi». Це нова водяна енергоефективна система опалення. Що цікаво: чим вища будівля, в яку ви хочете поставити ці панелі, тим відчутнішою буде економія на опаленні.

Втім, головне – не власне технології і навіть не те, скільки з ними можна зекономити. Головне:  ми маємо повірити, що це дійсно працює, що це корисно, що це просто необхідно в нашій країні.

Даніїл Трубачов

Рішуча Олена Абаєва. Як бути мамою особливої дитини

Олена Абаєва – напевне, найвідоміша «переселенка» у Сумах. Два роки тому вона відкрила у місті спеціалізований центр реабілітації дітей із особливими потребами, згодом зареєструвала громадську організацію «Світ щасливих дітей». Зайнятися такою справою жінку змусила життєва ситуація: у молодшого сина лікарі діагностували аутизм.

Новина приголомшила родину Абаєвих уже після переїзду з Донецька. Звідти виїхали влітку 2014-го, коли ситуація вкрай загострилася. Вердикт лікарів зменшив стрес від переселення іншим, болючішим стресом. І незабаром Олена та її чоловік Роман взялися реалізовувати ідею про відкриття власного центру допомоги дітям. Через сім місяців вони прийняли перших трьох маленьких пацієнтів. Нині до них їдуть із усієї Сумщини, з інших областей України, навіть із сусідньої Білорусі.

– Олено, коли ви дізналися про діагноз свого молодшого сина, що відчули?

І я, і чоловік просто не повірили. І це нам, напевне, допомогло. Бо ми почали шукати всілякі спростування цього чи якусь «чарівну пігулку». Той скажений ритм у пошуках лікування врятував нас від депресії. Ми постійно щось читали і шукали, куди б поїхати. Такі «щурячі перегони»… І щоразу сподівалися, що зараз пройдемо ще це – і все. Хоча нам озвучили: так не буде. Загалом я знайшла відсутність усього, і це допомогло мені почати зі старту. Якщо цього немає, – це треба зробити! Так думав і Роман.

Усі ті центри, що ми побачили – у Сумах, у Сумському районі, в інших містах, нам не підходили. Так, є досить непогані заклади, але вони дають корекцію дозовано. Існує держпрограма: одній дитині необхідна певна кількість годин у рік на реабілітацію. А це крапля в океані, – навіть не в морі!.. Такі дітки потребують щоденної багатогодинної реабілітації. Цього у державних закладах немає.

– Не маючи відповідної освіти відкрити заклад для дітей із аутизмом… Як на мене, чистої води авантюризм…

Якби ми були знайомі раніше, цього питання у вас би не виникло! (сміється) Я, в принципі, авантюристка по життю. Не боюсь нового і це мене дуже виручає. По-друге, допомогла якась шалена любов до нашої дитини. Мені здавалося, свою тростиночку в такому стані я не зможу довірити якимось людям і не контролювати процес його лікування. Я по життю контролер. А начитавшись, що відбувається з такими дітками у закритих закладах… Коли батьки йдуть, і над ними…(вимушена пауза) Ну, вони нікому там не потрібні. Я не хотіла, щоб Владислав знаходивсь у таких умовах. До того ж, переїжджаючи, ми планували почати власну справу, відкрити кафе. Я розуміла, що все залежить від мене – спочатку треба прийняти рішення, а можливості з’являться пізніше. Це – закон Всесвіту, і він працює. І ще, я ніколи б не була домогосподинею. (посміхається) Волонтерством зі студентами займалась ще в Донецьку, коли викладала в тамтешньому інституті міського господарства, на кафедрі менеджменту. Часто влаштовувала інтерактивні заняття поза аудиторією.

– Як ви пояснили своєму старшому синові, що його молодший братик – особливий?

Не було у нас такої окремої розмови. Ми просто йому говорили, що молодшому треба більше уваги і так далі, але це було до певного моменту… Зараз я усвідомлюю, що як не важко розподіляти час, не треба забувати і про себе. Ми з чоловіком виїжджаємо на природу, де немає нікого. Це такий релакс для відновлення власного ресурсу. Придбали землю за містом, зараз зводимо дім. Там ліс, і нікого немає. Роман сам споруджує будинок, який всього лише на 35 квадратів, але він наш, і ми скоро в нього переїжджаємо.

– Статус внутрішньо-переміщеної особи допоміг у відкритті власної справи?

Допоміг. Не тому, що я – переселенка, тож «дайте мені»! Є багато грантових програм для переселенців. Дуже багато обладнання закупили саме у рамках цих програм. Загалом сумчани допомагали. Приходила, наприклад, на ринок купувати штори для свого центру – робили серйозні знижки. Один раз, правда, чула: та це там біженка відкрила якусь «шарашку-монтажку». І не варто ставати у позицію жертви – «ви нам винні». Місцеві жителі що вам винні? Влада, я згодна, а що сумчани нам винні? Нічого! Хочеш, щоб люди до тебе ставилися добре, так само стався до них. Ось і все.

– Хто ваш надійний тил?

Чоловік. А з ним удвох вдячні нашим матусям. Завдяки мамам ми маємо можливість відпочивати і набиратися сил.

– На завершення розмови хотілося б почути поради та рекомендації батькам, які виховують особливих діток, від мами, яка змогла перебороти власні страхи і мобілізуватися заради своєї особливої дитини.

– Усі бояться суспільної думки. Треба перестати боятися того, що скажуть інші люди, перестати соромитися своєї особливої дитини. І стане легше, адже коли не сприймаєш і боїшся, ти – закриваєшся, а діти все відчувають.

Спілкувалася Лілія ГАФУРОВА,

медіа-студія «Контент»

Родина, об’єднана пам’яттю. Їх рідні не повернулися з АТО, і тепер вони підтримують одне одного

Сьогодні вони називають себе однією сім’єю і почуваються рідними. Люди, яких об’єднав біль втрати: кожна з цих родин пережила смерть сина, брата чи батька. Це родини загиблих в АТО. Коли комусь із них потрібна допомога, вони єднаються і допомагають.

Волонтери, які у Сумах першими почали опікуватися родинам загиблих, давно стали частиною цієї родини. Можливо, вони першими й зрозуміли: співчувати замало, потрібно ще й діяти. Волонтерка, психолог Валентина Журова, пригадуючи ті дні, не може стримати хвилювання. Каже, батьків на цьому світі вже немає, можливо, Бог дав їй іншу родину. І це справді так.

Бо чи й можна вважати інакше? Лише один випадок: літня жінка, яка поховала свого загиблого сина, телефонує і просить порятунку, бо їй погано. І саме волонтери викликають «швидку», переживають у лікарні, врешті – забезпечують поховання та поминання цієї матері. Справді, як у великій родині…

– Держава допомагає: пільги, виплати і таке інше. Але цим родинам потрібно ще дещо – розуміння і спілкування, – говорить Вадим Дубодєлов, волонтер, керівник громадської організації «Сім’я Героїв. – Потрібна допомога родинам загиблих учасників АТО Сумщини.

…Очі в очі вони побачилися, коли загиблих в АТО сумчан було 16. Волонтери та віряни Сумської римсько-католицької парафії Благовіщення Пресвятої Діви Марії вирішили влаштувати виставку портретів героїв у мистецькій галереї «Наша», що діє при церкві. З кожною родиною зустрічалися особисто, що було нелегко. Просили дозволу на розміщення портретів загиблих воїнів – та не всі родини однаково йшли на контакт: занадто багато болю… Однак саме та виставка стала початком знайомства й спілкування; стала тим, що започаткувало велику родину.

Вони – Вадим Дубодєлов та Валентина Журова – об’їздили всю Сумську область. Обрали для себе самі: спілкуватися з тими, у кого ледь обсохли на очах сльози.

Кажуть, найважче людям у селі. Адже, наприклад, у Сумах, є більше можливостей для комунікації; більше людей, які готові допомогти. А значить, матері, батьки, сестри, дружини, діти загиблих героїв мають можливість хоча б на трохи відволіктися від свого горя. За рахунок благодійників відвідувати концерти й театральні постановки. А ще – арттерапія. Це коли люди навіть літнього віку, які ніколи не мали стосунку до малювання, починають себе пробувати в цьому. Або терапія танцями. Приходить фахівець, і можна вивчати па, наприклад, ірландські.

Ще – поїздки. «Уявляєте, – каже моя співрозмовниця, – я ніколи не бачила моря». І пригадує, як вона вперше бігла до нього, коли волонтери, благодійники допомогли організувати поїздку. Або Буковель… Або оперний театр в Одесі… Лише подивитися на нього – це ж прекрасно. Так, біль від утрати не зменшується, але ж хоч трохи відволікає. Бо люди спілкуються в автобусі, обмінюються своїми емоціями в готелі.

Втім, це теж не головне. Виговоритися про наболіле – ось що потрібно тим, хто втратив дорогих серцю людей.

– І тут важливо – вміти слухати, – говорить Валентина Журова.

…Вони збиралися при костелі по суботах. Слухали одна одну: як минув тиждень, про війну, про дітей. Потім прийшло рішення, і вони принесли пластикові відра, капусту. Сікли, щоб сквашувалась, і передавали на фронт. Плели обереги – браслети з ниток. Коли лаштували ті посилочки, – вкладали в кожну частинки серця і душі.

Люди, поєднані бідою, знайомилися ближче й ближче. Місцеві, потім – із людьми інших областей. Пригадують, у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині їх зустрічав міський голова. І, звичайно, родини загиблих. Коли обіймалися – просто мовчали. Відчували оту рідність, солідарність об’єднаних спільним горем.

– Немає такої пігулки, яку проковтнеш, і вона допоможе, – говорить Валентина. А ще каже, що буває дуже важко, бо працювати почали ще в 2014-му. І все перепускали через серце.

А як не згадати про хорову терапію? Коли слухаєш їхню пісню, залишитися байдужим просто неможливо. Ні, вони не мають музичної освіти. Вони співають непрофесійно. Але їхній спів розриває душу – «Де взяти сили жити? Не бійся впасти, біль терпи. Вставай, нам треба далі йти…». Щоб гарно заспівати, їм довелося провести багато репетицій. Потім виступали і поза Сумами.

Згуртування – це те, чого вдалося досягти. Волонтери їздили районами, знайомили родини одна з одною, надавали юридичну допомогу й просту людську підтримку. Після цього в деяких райцентрах з’явилися об’єднання родин загиблих героїв. Тобто – Родини з великої літери: у Бурині, Шостці, Охтирці. До речі, в Охтирці це вже зареєстрована громадська організація «Сім’я героїв Охтирщини».

– Вони вже самі себе підтримують, без нас, – говорить Валентина.

– Тепер ми одна велика сім’я. Нас об’єднало горе. Але нам треба бути сильними. Заради дітей. Заради пам’яті наших чоловіків. За що вони загинули? За Україну. За мир і спокій на рідній землі. Ніхто не хотів помирати, та доля розпорядилася по-своєму. Наші чоловіки стали героями, посмертно. А нам треба жити далі, піднімати дітей, піклуватися про батьків, – пояснює Світлана Пустова з Охтирського району…

Про чоловіка згадує і Надія Степанець, сумчанка. Коли Андрій загинув, їхній дитині виповнилося лише чотири роки. Пізня дитина і дуже кохана. Тепер син підростає і все частіше запитує про батька. А вони… вони з чоловіком були дуже близькими по духу. «Він міг уникнути мобілізації», – розповідає Надія. Але сказав чітко: «Я не буду ховатися». Тепер Надія зізнається, що не дуже любить відкриватися, і коли їй зателефонували волонтери, спочатку навіть не хотіла спілкуватися…

Любов Татарчук втратила дорослого сина. Каже, протягом півроку взагалі не хотілося нікого ні бачити, ні чути. Сину, Юрію, було 44. Сьогодні спілкування з людьми, які теж втратили рідних, для неї як друге дихання. «Ми зустрічаємося, кожний зі своєю проблемою, ми можемо це переживати разом. І взагалі – розумієш, що й ти комусь потрібний»…

Вадима та Валентину вони називають татом і мамою. Самі ж волонтери говорять, що це для них – не робота. Швидше, покликання, хай і дуже важке.

…Станом на сьогодні у Сумах налічується 47 загиблих в АТО, у Сумській області – 155. Рідних, які за ними сумують, ще більше.

Алла АКІМЕНКО,

медіа-студія «Контент»